Наймитські, строкарські, заробітчанські, робітничі пісні

Наймитування як соціальне явище, що відображало класове розшарування українського населення, було відоме задовго до зародження капіталістичних відносин. Здавна складалися пісні про долю наймита, який «виробляє свою силу на чужій роботі». Масового ж поширення вони набули з розвитком капіталізму, що призводив до пролетаризації селянства і виділення класу сільської буржуазії — куркулів, багатство яких росло на найманій праці батраків.

Багатьма мотивами наймитські пісні переплітаються також із сирітськими, адже саме сиротам найчастіше доводилося іти в найми.

Куркулі змальовуються жорстокими визискувачами. Напрацювавшись за день у полі, наймит не має перепочинку і ввечері — господарі знаходять йому все нову й нову роботу: «дай коням їсти», «іди дров рубати», «йди по воду», «воли пасти» і т. д. Втомленому наймитові не дозволяють і «на хвилечку сісти». Не дарма праця в господаря називається іноді панщиною. Поширений у багатьох піснях опис вечері красномовно свідчить не тільки про скупість і зажерливість хазяїв (наймита годують недоїдками, сухарями цвілими), а й про принижене становище безправного наймита, якого могли відправити не заплативши, а то й віддати насильно в солдати «за хазяйські діти». Засіб контрасту (зіставлення багацького сина і наймита, вечері хазяйської і наймитської) підкреслює класовий антагонізм.

Скарги на гіркий «служащий хліб» звучать і в піснях про наймитування у панському дворі.

Гостросоціальним змістом відзначаються пісні про службу в строку — строкарські. Найняті на строк до багача чи поміщицької економії, одержавши завдаток на відробіток, потрапляли у цілковиту залежність від господаря — «у тяжку неволю». В піснях викривається хижацька експлуатація наймитів-строкарів. Нарікання на непосильну працю, погане харчування зустрічаються майже в кожній пісні.

Значна частина строкарських пісень (головним чином жіночих) складена у формі звертань до батька чи матері, що надає їм щирості й безпосередності у вияві почуттів. Запозичена з родинно-побутових і обрядових пісень образність (зіставлення, епітети, символіка і т. д.) спрямована на розкриття уже соціальних явищ, експлуатації:

Особливо яскраво процес пролетаризації селянства відобразився у заробітчанських піснях. Обезземелювання, зубожіння як закономірний наслідок розвитку капіталістичних відносин змушували селянина шукати заробітків у поміщицьких економіях, на заводах, шахтах, часто далеко від дому. У заробітчанських піснях не тільки викриваються нелюдські умови праці, а й висловлюється гнівний протест проти знущань і визиску. Висміюючи наглядачів та господарів, робітники тютюнових та цукрових плантацій вносять сатиричні елементи в давні жнивні, косарські, гребовецькі пісні, які відповідно трансформуються, втрачають своє первісне призначення. Як це властиво народній поезії, бажане виступає в них як таке, що вже збулося: «а в нашого пана права рука всохла», «нашого пригінчого напала короста».

До заробітчанських відносяться й пісні про еміграцію селян Буковини, Галичини, Закарпаття в кінці XIX — на початку XX ст. до Америки. Є небагато пісень і про заробітчанство в країнах Західної Європи. Замучені злиднями селяни у відчаї кидали рідну землю і мандрували за океан у пошуках щастя. Але там їх чекали поневіряння, тяжка праця на капіталіста на заводах і шахтах, каліцтво, ті ж злидні. Сповнені туги за рідним краєм, де «сонечко так гарно сіяє», пісні викривають облудність «американського раю»: емігранти живуть, «як тота худоба», у них від роботи «скіра з рук облазить», «кривавий піт очі заливає». У піснях висловлюється прокляття «невдобній Америці», яка «не одного господаря з торбами пустила».

Постійним місцем заробітчанства в другій половині XIX ст. були Таврія, Бессарабія з їх величезними поміщицькими латифундіями, куди тисячами збиралися знедолені. Сподівання на «чоботи-сап’янці» й «онучі з китайки» — так образно мовиться в пісні про добрі заробітки — часто виявлялися марними: «Ми йшли по морозу, приморозили пальці...»

У піснях про роботу сільських пролетарів на заводах і шахтах також часто наголошується на виснажливій праці й напівголодному існуванні: «На роботу рано йдем, із роботи пізно йдем», «нам і холод, нам і голод, нам і хліба не дають». Відобразили вони і стихійні виступи робітників проти капіталістичної експлуатації, які виявлялися у руйнуванні машин («наробили хлопці лому»). Заробітчанські пісні, по суті, зливаються з ранніми робітничими піснями і разом з ними становлять передісторію власне робітничого фольклору.

Новим явищем у народній творчості кінця XIX — початку XX ст. стали робітничі пісні. В них відбилася свідомість пролетаріату, що піднімався на боротьбу проти самодержавно-капіталістичного ладу, за побудову суспільства на нових, соціалістичних засадах. Для цих пісень характерні нові поетичні узагальнення і образи. Так з’являється образ червоного прапора як символ революційної боротьби й інтернаціональної єдності; справедливий суспільний лад постає в образі сонця правди і свободи, яке засяє всім трудящим.