— Чи ти мене, Василю, не знаєш,
Що ти мою хатину минаєш?
Моя хата край води, край води,
З високого дерева — лободи.

Чорні очі, як терен, як терен;
Коли ж ми ся, Василю, поберем?
— Маю в бозі надію, надію,
Поберемся в неділю, в неділю.

— Де ж ти мене поведеш, поведеш,
Коли хати не маєш, не маєш?
— Поведу ти в чужую, в чужую,
Заким свою збудую, збудую.

— Будуй, будуй з лободи, з лободи,
До чужої не води, не води:
Чужа хата — не своя, не своя,
Як свекруха лихая, лихая.

— Ой виросла сосонька на току;
Чекай мене, дівчино, до року.
— Хіба би я розуму не мала,
Щоби-м тебе до року чекала?

— День би-м косив, день би-м косив, день би-м жав,
Щоби-м тебе, дівчино, тебе взяв.
— Ані коси, ані жни, ані жни,
Но наваживсь, то возьми, то возьми.

А ти любив Парашку, Парашку,
З мене чиниш іграшку, іграшку.
— Присяй-богу не люблю, не люблю
І любити не буду, не буду.

Ой молодці, молодці, молодці,
Скажіть моїй дівочці, дівочці,
Най не любить іншого, іншого,
Іно мене єдного, єдного.

— Ой ду, ду, ду, ду, ду, ду, ду, ду,
Вродила-м ся на біду, на біду;
Горшком воду носити, носити,
Соломою палити, палити.