Сидить кобзар при дорозі
І думу співає,
З сліпих очей світлі сльози
Рукавом втирає:
«Україно моя рідна,
Україно мила!
Ой чого ж ти така бідна,
Чого зажурилась?»
«Та не бідна я — багата
І славного роду,
Тільки доленька щербата —
Ношу панам воду.
Мене в найми запродали,
Відібрали долю,
Із сестрою роз’єднали —
Тяжко жить в неволі.
Мої лани поорали
Вельможі, магнати,
Моє щастя та й украли
Ці пани прокляті.
Дітей моїх б’ють, катують
По тюрмах-Березах,
В моїй хаті бенкетують
Пани нетверезі.
Двадцять літ живу в неволі —
Ношу панам воду.
Виходжу до річки в поле —
Чи немає броду?
Кличу, кличу, чи не вчує
Мене сестра рідна,
Хай сестру свою рятує
Україна Східна».
У неділю дуже рано,
Ще сія зірниця,
До Дніпра зійшла кохана
Старшая сестриця.
Старша вийшла до Дніпра
Води набирати,
А молодша до Дністра
Сльози виливати.
Черпаючи дніпрової
Славної водиці,
Ой почула під горою
Плач тяжкий сестриці.
Защеміло сестринеє
Золоте серденько, —
Батькові Сталіну
Вклонилась низенько:
«Дозволь, тату, поскликати
Славні бійці-діти
І на сестрі розірвати
Польських панів сіті!»
Мудрий Сталін, батько рідний
Сім’ї трудової,
Так сказав: «Сестру побідно
Визволяй з неволі!»
Україна, повна сили,
Плеснула в долоні:
«Гей, злітайтесь, сини милі,
Всі бійці червоні!
Вирушайте в путь-дорогу
Ранесенько-рано
Визволять сестру-небогу
Від польського пана!»
Задзвеніла зброя срібна,
Заіржали коні,
Гей, летять в степу побідно
Все бійці червоні.
Прилетіли соколики
В понеділок рано
Та й почали в Тернополі
Геть збивать кайдани.
Та й повсюди ці кайдани
З людей позривали,
А пани, пани-тирани
Бігли та тікали...