Надворі дощ, а в сінях калюжа,
Розсердилась мила на свого мужа.

Розсердилась мила на свого мужа,
Лягла на піч спати, та якби недужа.

А милий, сидючи, на піч поглядає:
— Чи ти лежиш в злості, чи вмирати маєш?

Ой устав милий, бере одягання.
Піду я шукати милій поживання.

— Ой уставай, мила, бо я приніс меду!
— Ой, бігме, не встану, голівки не зведу.

— Ой уставай, мила, бо я приніс пива.
— Ой, бігме, не встану, болить в мене спина.

— Ой уставай, мила, приніс я горілки!
— Ой, бігме, не встану, шукай собі дівки!

— Ой уставай, мила, приніс я дубинку,
Приніс я дубинку та й на твою спинку!

А мила устала, як би й не лежала:
— Признаюсь по правді, я здуру лежала.

Мні ніц. не боліло, ні руки, ні кості,
Тільки я лежала з великої злості.